Від цих хлопців вже сьогодні залежить чиєсь життя

На лісовій тренувальній базі Харківського університету цивільного захисту усі алеї обрамлені сосновими шишками. Місцями курсантська мозаїка сягає вищого пілотажу, і тоді підручний матеріал по обидва боки тінистих доріжок шикується у вигляді геометрично виваженої паралелі. Послух у вигляді скрупульозної творчості, коли тебе навіть вдень поїдом їдять ненаситні комарі, а ніч здається куцішою від хвоста пекінеса, - лише маленький пункт загального іспиту на мужність. Складати його майбутніх рятувальників за увесь період навчання привозять під Чугуїв двічі: одразу після абітури, якщо вона була успішною і по завершенню першого курсу, якщо хлопець не передумає вчитися далі. Хто витримає посеред лісу увесь набір жорсткої педагогіки, той неодмінно стане професіоналом. Власну майстерність, говорять досвідчені офіцери, можна відшліфувати тільки так: шишка до шишки, крок за кроком, від пожежі до пожежі. Найдрібніша деталь тут має культове значення, оскільки від неї напряму залежить життя і самого рятувальника, і тих, кого він рятує.

„Лев” на пожежі

Близько десяти років тому у районі харківського Залютіно вибухнув підземний газопровід. Потужний фонтан вирвався на волю з дивовижною силою, миттєво трансформуючись у стихійну вогняну хвилю. Здавалося навкруги посеред глухої ночі горів увесь світ – тринадцять міських багатоповерхівок, автомобільна стоянка, кіоски, ринок. Навколо паніка, крик, суцільна димова завіса. „Але з вогню ми винесли всіх, - говорить шеф навчальної учбової пожежної частини університету, підполковник Дмитро Каcкевич, - нікому не дали загинути. Паралізованих людей спускали на руках. З подібною стихією довелось зіткнутися і в Луганській області. Тільки ще більш серйозною”.

У цьому порівнянні є певна закономірність. Навіть якщо підрозділи МінНС включатимуть свої сирени по виклику диспетчера сім разів на тиждень, їм все одно не вдасться побувати на двох однакових пожежах. Таких просто не існує в природі. Кожна надзвичайна ситуація страшна по-своєму. Саме тому майбутні рятувальники будь-яку практичну ситуацію на тренувальних майданчиках відпрацьовують до автоматизму. Тобто впродовж п’яти років замалим не щодня гасять вогонь, піднімаючись на стіну, що імітує чотириповерховий будинок, пірнають під воду за муляжем утопленика, розбирають кам’яні завали, виносять умовних потерпілих з палаючого гелікоптера, ліквідовують розливи хімічних речовин, „мавпують” у болдринговій залі, відшліфовуючи власне вміння працювати в горах. Щоранку вони підхоплюються з ліжка о 6.10, встигають пробігти за день в середньому 15 кілометрів, вчать основні та спеціальні науки, терпляче їдять курсантську кашу і виїжджають у складі бригад харківського рятувального гарнізону на справжні пожежі.

В останньому випадку підполковник Каcкевич для них все – герой, взірець, суворий суддя. Посеред якої б стихії не з’явилася його майже двохметрова постать, навколишній хаос одразу набуває організованої форми. „Дмитро Юрійович на пожежі – лев, йому просто не має рівних”, - говорять хлопці, наводячи для доказу неймовірні історії. Причому склалося враження, що героїзм могутнього підполковника їх захоплює навіть менше, ніж широта його унікальної натури. Гасили, наприклад, недавно пожежу у багатоповерхівці Салтівського житлового масиву. В принципі все як завжди – повна евакуація людей, навколо розкидані речі і потужний струмінь води вперемішку з вогнем та димом. І раптом посеред цього хаосу лунає істеричний крик дівчини, яка, прийшовши до тями після пережитого шоку, раптом згадала про свою улюблену ...кішку. Її відчай був настільки великим, що наставник майбутніх рятувальників, не витримавши емоційного дівчачого галасу, знову пішов до ушкодженого будинку. „Та що там кішка, - резюмує пан підполковник. – Ось недавно на подібній пожежі така ж згорьована господиня слізно просила врятувати її „маленьку собачку”. Зайшли до вказаної квартири, а там доберман як я завбільшки. Правда бідолаха так наковтався диму, що став зовсім ручним”.

Люди на пожежі – окрема історія. У палаючій будівлі, за словами Дмитра Каcкевича, їх можна знайти де завгодно: під ліжком, у шафі, холодильнику, в тумбочці. Трапляються випадки, коли до смерті наляканих погорільців рятувальники ледве встигали вхопити за ноги на підвіконні. Діти навпаки забиваються у найменші шпарини, з надією, що там їх всюдисущий вогонь не дістане. Голос рятувальника посеред цієї круговерті, як правило, діє магічно. У свідомості приголомшених громадян чоловіки у касках асоціюються з фахівцями, які знають напевно вихід з навколишньої безвиході, тому покірно слухають їхні вказівки. Але для того, щоб було саме так, курсанту треба з’їсти не один пуд солдатської каші, а офіцеру навіть з генеральськими погонами регулярно виїжджати на палаючі об’єкти. Виявляється у діючій рятувальній службі ніколи не наступає період, коли ти вже своє „відгасив” і можеш з чистим сумлінням зайняти роль стороннього спостерігача . Правда, генерал, на відміну від того ж підполковника, виїжджає на роботу лише підвищеної складності і працює виключно командиром.

Харківський „Ахтиандр”

Півроку тому на одне з харківських приміських озер упав невеликий російський літак. У дні різдвяних канікул він мав переправити групу українських туристів до Європи. Але за кілька кілометрів від аеродрому, машина несподівано знизила висоту, зачепила крилом верхівки дерев і, рухнувши на поверхню водоймища, стрімко пішла під лід. У цій катастрофі не вижив жоден з чотирьох членів екіпажу. Але для того, щоб правоохоронці могли провести розслідування причин аварії, шістьом харківським водолазам з дна Комсомольського озера довелося підняти усі уламки розбитої машини.

Працювали на глибині 7-8 метрів, фактично навпомацки, у черзі по півтори години. Обстежити під кригою довелося кожен сантиметр вкритого упадинами, сміттям і височезною рослинністю дна. Триста квадратних метрів підводного простору хлопці, без перебільшення, прочесали дрібною гребінкою, виконуючи при цьому і більш ювелірну роботу. „Експертам було важливо дізнатися про положення вимикачів у кабіні пілота, - розповідає учасник нашумілої операції, водолаз з багатющим досвідом і викладач університету цивільного захисту Валерій Бондар. – Тому нас попросили обережно проникнути всередину літака і зняти все на відео до найменших дрібниць. По кабелю зображення транслювалося на екран, і в такий спосіб фахівці мали змогу вивчити цю проблему, так би мовити, з середини”.

Подібні роботи у Харкові проводилися вперше. Причому під пильним оком експертів з Росії, які на початку доволі скептично і зверхньо ставилися до можливостей української команди. Проте з повним набором „ускладнюючих ситуацію факторів”, рятівники справилися достойно. Але попри все, цей майже хрестоматійний випадок, що має усі шанси ввійти до учбових посібників МінНС, харківський „Ахтіандр”( так Валерія називають колеги) вважає просто „броварним маршем”. Мовляв, все це бурхлива реакція журналістів. У його практиці траплялися набагато складніші випадки. Трагедія на полтавській Ворсклі, куди недавно викликали харківську рятувально-водолазну службу на допомогу, – одна із них. Там до промоїни гідравлічної споруди течією занесло маленького хлопчика. Вхід до підводної пастки був настільки вузьким, що водолаз, екіпірований за всіма пунктами відомчої інструкції, проникнути туди не міг в принципі. Рятувальники спускалися до тієї промоїни на межі ризику, оскільки батьки вимагали від влади підняти якщо не саме тіло дитини, то хоча б якийсь речовий доказ його смерті. Знайти пощастило лише натільний церковний хрестик ...

Але головний водолаз УЦЗУ не подобається сам собі і в цій героїчній історії. У першу чергу тому, що порушив відомчу інструкцію. „Справжній рятувальник – це професіонал, - говорить він, - який вміє звести ризик до мінімуму. Якщо хлопець просто гаряча голова, - то нам він не потрібний”.

І раптом заболіла душа

Виїзд курсантів на справжні НП – така ж буденна річ, як гречана каша в університетській їдальні. У саме горнило хлопців, правда, не пускають, але буває по-всякому. Одного разу на досить слабенькій пожежі, від якої ніхто не чекав особливих сюрпризів, просто під ноги першокурсникам рухнула стіна ветхого будинку, накривши уламками дерева та цегли одного з прапорщиків вузу. Хлопці кинулись відкопувати свого командира і таки врятували йому життя. Але пережитий шок був настільки сильним, що пізніше відважним курсантам довелося теж надавати допомогу – психологічну.

Фахівців, які вміють привести до тями свідків надзвичайних ситуацій, в Україні готують всього лише третій рік. До того часу вважалося, що подібну „забаганку” можуть собі дозволити лише підрозділи МВС та СБУ. Переглянути відомчу установку змусило не одне лихо. Проте остаточно управлінці визріли до кардинального рішення після скнилівської трагедії під Львовом. Цивільні психологи, яким довелося працювати на місці небувалої авіакатастрофи, згодом визнали - без спеціальних знань та підготовки, проблеми такого ґатунку їм просто не під силу. Відчуття не з приємних: ти мусиш бути лікарем, а почуваєш себе пацієнтом або у кращому випадку автоматично поповнюєш лави загонів МінНС, які переймаються фізичним, а не душевним болем потерпілих. І це в той час, коли біля тебе, на грані повного божевілля, з господарським пакетом у руках (факт взятий з реального життя) метушиться літня жінка. Останки маленького внука вона вже в сумку зібрала, а тепер серед розірваних на шматки людських тіл, шукає доньку та зятя. Очевидно саме такий вигляд має кінець світу для окремо взятої людини: Земля під ногами ще ніби вертиться, але особисто для тебе вже все в минулому...

На думку викладачки УЦЗУ (єдиного вузу, що готує сьогодні психологів для підрозділів МінНС) Ірини Ковальової, багатьох помилок після трагедії у Скнилові припустилися і засоби масової інформації. У першу чергу тому, що створили навколо цієї проблеми небувалу емоційну напругу. Результат виявився приголомшливим. Один львівський фельдшер після серії репортажів так глибоко проникся людським горем, що у відчаї покінчив життя самогубством. При цьому у нього самого ніхто з близьких на горезвісному льотовищі не загинув. У свою чергу безпосередні свідки трагедії, за словами пані Ірини, пережите лихо пропустили через власну свідомість щонайменше двічі: під час падіння літака, і десь через тиждень-другий по тому , коли, остаточно прийшовши до тями, реально оцінили ситуацію. Плата за байдужість до людської душі виявилася надто високою.

Спеціальна психологічна підтримка необхідна і самим рятувальникам. „Наші фахівці є членами одного великого підрозділу: група, ланка, розрахунок, караул, - говорить начальник факультету пожежно-рятувальних сил, полковник Земфір Шайхлісламов. – Якщо раптом хтось на виїзді не витримує психологічного або фізичного навантаження і припускається помилки, - провалу може зазнати вся операція”. Але якраз з чоловіками, для яких хрестоматійний героїзм став частиною професії, у фахівців найбільше мороки. Герої не визнають такого роду проблем взагалі, і роками накопичують в собі пережитий біль. Кухонна ж терапія за склянкою горілки в душі пожежу не погасить.

Нам би їхні можливості

Харків потрапив до четвірки українських мегаполісів, яким, з точки зору вітчизняних рятувальників, неймовірно пощастило. А все тому, що муніципальній владі кілька років тому вдалося придбати для міського гарнізону висотну пожежну драбину. До того часу вогнеборці не мали технічної можливості піднятися у палаючому будинку вище четвертого поверху. „Недавно я побував у Польщі, - говорить проректор з наукової та методичної роботи, полковник Олег Назаров, - і прийшов до висновку, що за своєю майстерністю ми ніскільки не поступаємося нашим колегам – сусідам. Але що стосується фінансового і технічного забезпечення, то порівняння явно не на нашу користь. Ви не повірите, але український пожежний на початку служби отримує сьогодні трохи більше 500 гривень. Причому вислуга років на його матеріальному стані особливо не позначається”.

Імпортний автомобіль - вогнегасник ( „Ман” чи „Мерседес”) з солідним набором спеціальних приладів коштує наразі біля мільйона доларів. Про машину такого рівня в Альма матері харківських рятувальників бояться навіть мріяти. Найновішому авто університетського парку вже 13 років. Решта – ще старіші. І це при тому, що учбово-тренувальна „пожежка”, згідно інструкції, повинна служити щонайбільше п’ятирічку.

Врятоване життя взагалі коштує дорого – і в прямому, і в переносному значенні цього слова. Скажімо, аби відправити трьох курсантів (менша кількість заборонена технікою безпеки) на гасіння палаючого гелікоптера, їх потрібно одягти у захисні костюми, вартістю 12 тисяч доларів кожен. Таких на сьогодні у ХУЦЗ вже вісім. Гелікоптер теж є, але поки що немає літака. Бажання його придбати для ректора Володимира Садкового – щось на кшталт завдання номер один. „Під час тренувальних навчань, все має бути в натурі, - говорить він. – Кожну з надзвичайних ситуацій курсант повинен побачити і відпрацювати в умовах, максимально наближених до реальності, адже завтра від нього залежатиме чиєсь конкретне життя”. Але для того, щоб купити списаний літак, потрібні чималі гроші. Після того, як алюміній в Україні став дефіцитним металом, охочих зірвати солідний куш на крилатому металобрухті, - хоч відбавляй. Високі професійні пориви одних громадян і приземлені наміри інших, у нас вже давно співіснують на рівні усталеної традиції. Схоже, до свого останнього подиху ми свято віримо в те, що дах будинку може загорітися в кого завгодно, тільки не в нас самих.

Нова генерація

Підполковник Дмитро Каскевич вважає, що сьогодні до університету цивільного захисту приходять менш підготовлені юнаки. Їм часто бракує фундаментальних знань та фізичної підготовки. Але вже через рік-два „розхлябаних”, як він говорить хлопців, не впізнають навіть рідні батьки. Причому армійську муштру майбутні рятувальники проходять з найменшими втратами - один-два „дезертира”, і то не щороку. Низьку плинність кадрів у своїх лавах хлопці пояснюють свідомим вибором професії. „Рятувальником треба народитися, - переконаний курсант Женя Ковтун. – Ми добре усвідомлюємо, що наша робота буде пов’язана з ризиком, тому якщо до цього хтось не готовий, йому краще одразу обрати іншу професію”.

...Табірне життя добре намуштрованих першокурсників розпочалося з урочистого шикування на лісовому плацу. Плече до плеча, шеренга до шеренги, під ногами – шишка до шишки. Державний гімн хлопці слухають з високо піднятими головами, тримаючи руки на серці. Схоже, всупереч чорним прогнозам , у нас таки виросла нова генерація офіцерів, для яких Україна є батьківщиною від самісінького народження, без традиційних обмовок, уточнень, умов й озирання на могутніх сусідів. Подібний духовний стержень насправді багато важить: з державою, що має таких рятувальників, неодмінно все буде гаразд.

Лариса Салімонович, газета „Слобідський край” та „Наша Україна”
2006